***
Це життя по клаптинках збирали ми всі…
чорний дим над домами зникає потроху.
Ми в Cлов’янську жили, ми в Донецьку жили,
Наші душі розкидані смертнім горохом.
Як з самої землі, із самісіньких жил,
Із самісіньких м’язів, нап’ятих пітьмою,
Вийшов чорний вогонь та пішов через світ –
Від нечистої правди до неправди святої.
Досить, досить гарматних атак на птахів,
Бо коли б ми могли, як птахи, відлетіли –
Ми в Слов’янську жили, ми в Донецьку жили.
Ми хотіли додому, додому хотіли.
Гущавина війні поглинає нас всіх,
Серед площі ворожої в місті чужому.
Ми в Слов’янську жили, ми в Донецьку жили.
Ми хотіли додому, додому додому.
А від дому лишилися тільки ключі.
Перемога – безрука, огида – без краю.
Україна стоїть в європейській ночі,
Смолоскипом високим палає, палає.
***
Abbiamo raccolto i brandelli dell’esistenza,
Il fumo nero si dissolve piano piano.
A Sloviansk vivevamo, a Donetsk vivevamo.
Le nostre anime disperse, come grani mortali.
Come dalla terra stessa, dalle vene stesse,
dai muscoli stessi, impregnati dalla oscurità,
il fuoco nero si è espanso attraverso il mondo,
dalla sporca verità alla bugia sacra.
Basta, basta colpire gli uccelli coi cannoni.
se avessimo potuto, come uccelli saremmo volati,
A Sloviansk vivevamo, a Donetsk vivevamo,
volevamo tornare, tornare a casa.
La melma della guerra ci assorbe tutti,
in mezzo alla piazza nemica, nella città straniera,
A Sloviansk vivevamo, a Donetsk vivevamo,
volevamo tornare, tornare a casa.
Ma di casa ci è rimasta solo la chiave,
la vittoria senza braccia, il ribrezzo senza fine.
L’Ucraina si erge nel buio europeo,
e, come una alta torcia, arde, arde…
Traduzione di Marina Sorina
***
«Мертве місто» – це, звісно, метафора,
заплямована, стерта, залапана,
і так їй все це набридло,
що взяла й пішла в життя –
і тепер вона просто пам’ять.
Оселі, зліплені з попелу,
вночі хитають парканами,
на подвір’ях ридають коти.
Заростають дощем уламки,
дощ – це наспів поневіряння,
просто рветься плівка, і скоса
повзе картинка сліпа.
Там пухнасті ведмедики
їдуть на великах,
їдуть чорні коти,
розпустивши хвости,
раки їдуть байраками,
а за ними старий собака…
Їдуть, їдуть, їдуть…
Місто іграшок позабутих
будується там, за обрієм.
***
«Città morta» – certo è una metafora
macchiata, cancellata, logorata,
e ormai di questo tanto si è annoiata
che ha preso e tra i viventi se ne è andata,
e non è più che memoria.
Le case create dalle ceneri
ondeggiano di notte gli steccati,
nelle corti piangono i gatti.
La pioggia fa germogliare i frantumi,
ma la pioggia è un canto disperato.
La pellicola si rompe, all’improvviso,
e di sbieco scorre un’immagine cieca. …
Là orsi pedalano irsuti,
viaggiano i gatti neri,
gonfiando le code,
i granchi viaggiano,
seguiti da un cane spelacchiato.
E vanno… e vanno… e vanno…
La città dei balocchi scordati
si costruisce là, dietro quest’orizzonte.
Traduzione di Giulia Marcucci
***
І навстіж відкрите вікно
У тугу, гарячу й неситу,
І шурхоти міста мого –
Немов з потойбічного світу.
А в місті моєму війна,
Якої не треба нікому
І знову летять до вікна
Поранені янголи з дому.
І бачать будинки пусті,
Блукають між слів кособоких…
О скільки брудної води,
Брудної від істин високих!
Тумани повзуть звідусіль,
Повітря хитається п’яне –
Комусь і наш дім, і наш біль –
Звичайна картинка з екрана.
Як сниться вона звіддаля!
Безмежна, неначе провина,
Пливе крізь судини земля,
І серед землі – Україна.
На бідних своїх упирів
Чекає вона, що в нікуди
Вже йдуть – та додому прийшли б,
Попили б, поїли б, як люди.
***
E la finestra aperta spalancata
sulla rovente e insaziabile angoscia,
e il fruscio della mia città –
quasi venisse dal mondo di là.
Ma nella mia città c’è la guerra,
che fra noi non vuole nessuno,
e di nuovo volano alla finestra
gli angeli feriti dalla casa.
E vedono le case tutte vuote,
e vagano tra le parole storte…
O quante acque sporche,
sporche di altisonanti verità!
Dovunque serpeggia la nebbia,
ondeggia va l’aria ebbra.
Per qualcuno la nostra casa e il nostro dolore,
sono un’immagine qualunque sullo schermo.
Quanto la sogniamo dalla lontananza!
Sconfinata, come la colpa,
naviga attraverso le vene la terra,
e nella terra di mezzo c’è l’Ucraina.
Aspetta i suoi poveri vampiri,
che già avanzano verso il nulla,
Magari arrivassero finalmente a casa,
per sfamarsi e dissetarsi, come gli umani.
Traduzione di Giulia Marcucci
***
Що ти ходиш зі світла в пітьму,
Де останні прострочені строки,
Де наспівані співи жорстокі,
Де під небом із пилу і сну
Розляглися літа волоокі?
Говори, говори мені, як
Перед смертю обличчя палає,
А дерева – це тіні від древа життя,
Що до неба обійми здіймає.
Мертва зірка ніяк не впаде,
Хилитається в небі поволі…
Не писати б ці вірші, а де
Взяти одяг для голого болю?
Ось і ми вже нарешті прийшли,
Аби жити в словах цих піщаних,
А під ранок, в блискучій пітьмі,
До покинутої землі
Приповзати хоч у снах окаянних.
***
Non fare avanti indietro fra luce e tenebre,
Dove gli ultimi termini sono scaduti,
Dove le canzoni brutali sono cantate,
Dove sotto il cielo della polvere e del sonno
Gli anni/le estati dagli occhi profondi si sono adagiati?
raccontami, raccontami come
Prima della morte il volto arde,
E gli alberi sono l’ombra dell’albero della vita,
che su al cielo innalza l’abbraccio.
Stenta a cadere la stella morta,
Dondola nel cielo lentamente…
Potessi non scrivere versi, ma dove
Prendere vestiti per il dolore nudo?
Ecco, siamo finalmente arrivati
Per viverci in queste parole di sabbia,
E al mattino, nella brillante oscurità,
Fino alla terra abbandonata
strisciare almeno nei sogni maledetti.
Traduzione di Tamara Panych
Elina Mykhailivna Sventsytska (nata nel 1960 a Samara, ora Russia) è una scrittrice, filologa ucraina, professoressa dell’Università Nazionale di Donetsk intitolata a V. Stusa, docente del Dipartimento di Filologia e Giornalismo Slavo dell’Istituto di Filologia e Giornalismo dell’Università Nazionale di Tavri intitolato a V. I. Vernadskyi. Scrive poesie in ucraino e prosa in russo.
Attualmente è rifugiata ad Anzio.
È autrice di articoli sulle opere di Oleksandr Blok, Vyacheslav Ivanov, Anna Akhmatova e altri. Vincitrice del Turgenev Short Prose Festival (1998) . Suoi scritti sono stati pubblicati nelle riviste: “New Youth” (Mosca), “New Literature Review” (Mosca), “Khreshchatyk” (Kiev), “Collegium” (Kiev), “Donbass” (Donetsk), “Dykoe Pole” (Donec’k ) .
Vincitrice del primo premio del Festival di Prose brevi di Mosca, del premio della Biblioteca ucraina di Filadelfia (USA), del premio letterario intitolato a Leonid Vysheslavskyi “Il pianeta del poeta”.
- Sventsytskaya E. Dalla vita delle persone. — Donetsk: Lebed, 1995. — 150 pag. (Russo)
- “Pesce del deserto”
- Sventsytskaya E. mi scusi — Donetsk: Cassiopea, 1999. — 88 pag. (Russo)
- “Dottore bianco”
- Sventsytskaya E. Concetti di parole e simbolisti più giovani. — Donetsk: DonNU, 2005. — 265 pag. (Russo)
- Sventsytskaya E. Su un cavallo bianco: una raccolta di racconti. — 2012. (Russo)
- Sventsytskaya E. Prosa di vita. — Donetsk: Donbass, 2011. — 76 pag. (Russo)
- Sventsytskaya E. La triade del paradiso. Prosa di vita: racconti e storie. — Kiev: casa editrice Dmitriy Burago, 2012. — 368 pag. (Russo)
- Sventsytskaya E. I miei capolavori — Kiev: “Kayala“, 2016. — 272 pag. — (Letteratura moderna) (russo)
- Sventsytska E. È ora di raccogliere pietre [ Archiviatoil 25 agosto 2018 in Internet Archive .]
- Sventsytska E. Requiem ucraino [ Archiviatoil 25 agosto 2018 in Internet Archive .]
- Sventsytskaya E. L’unico testimone [ Archiviatoil 25 agosto 2018 in Internet Archive .] (Russo)
- Sventsytska E. Le cose lasciate da casa [ Archiviatoil 10 settembre 2018 in Internet Archive .]
LINK
- Elina Sventsytska: “Queste poesie sono lettere di Donetsk, che è nel mio cuore” [ Archiviatoil 14 novembre 2018 in Internet Archive .]
- Elina Sventsytska: “Ogni persona porta qualcosa, e non è una tragedia” [ Archiviato il 14 novembre 2018 in Internet Archive.]
Immagine in evidenza: Foto gratuita tratta dal sito istock.